Мабуть, в житті призначено
Шукати всім зорю ясну
Й нести її в очах і снах
В свою завітну далину.
Фантазія травневих ночей
вірш: Володимир Івасюк
музика: Володимир Івасюк
1975
Володи́мир Миха́йлович Івасю́к (*4 березня 1949, Кіцмань, Чернівецька область — †24/27 квітня[1] 1979, Брюховицький ліс під Львовом) — український композитор і поет. Герой України (2009, посмертно).
Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.
18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство — підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого командування СССР[2]. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 року у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.
Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно», можливо, тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Самі ж родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили[3].
26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка[4].
***
ЯК ЦЕ БУЛО?
Про смерть композитора ходить кілька версій: від вбивства — до самогубства. Архіви цієї справи, що знаходяться в Москві і дотепер, ані родичам, ані співробітникам музею не відкривають, посилаючись на гриф «секретно», а можливо тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Офіційна влада прикрилася розмитим формулюванням «загинув за нез’ясованих обставинах у Брюховецькому лісі». Але родичі Iвасюка вважають, що Володимира вбили.У день похорону його батько — Михайло Григорович ходив по цвинтарі і говорив: «Пальчики мої, пальчики». Неоніла Братунь в одному з інтерв’ю розповіла, як відбувалося упізнання. До моргу вони пішли разом з матір’ю композитора. Приміщення було погано освітленим. Софії Iванівні, щойно вона подивилась на тіло, стало погано. Сина вона пізнала лише за шрамом після апендициту і родимкою на спині. Впізнати його було практично неможливо — обличчя знівечене, поламані пальці і все тіло в синцях. Чи може людина сама собі заподіяти такі каліцтва? Всі, хто близько знав Володимира, розмови про його самогубство називають наклепом.
— Коли читаєш про події, що відбулися в ті трагічні дні, то багато чому дивуєшся, — з гіркотою говорить Параска Михайлівна, директор музею. — У документах фігурують заяви «очевидців», що бачили Iвасюка то в одному місці, то в іншому, а насправді він зник. Ця історія мені нагадує ситуацію, що нині відбувається з журналістом Георгієм Гонгадзе, якого теж хтось десь бачив, а знайти людину не можуть.
В ті фатальні дні зникли всі ноти, що були в івасюкiвському портфелі (він писав квартет для мідних інструментів, це курсова робота композитора. — Т. П. ). За день до свого зникнення Володимир їхав із Хмельницького, де проходив Всеукраїнський конкурс артистів естради, членом журі якого він був. Ольга Рудковська, заступник директора Будинку народної творчості в Києві, згадує, що багато людей пішли проводжати Володимира на вокзал, але були здивовані тим, що він зволів їхати не потягом, а відправився у Львів на легковому автомобілі з колишнім керівником ансамблю «Арніка». Помітно нервував, кудись поспішав. Пізніше, відновлюючи картину трагедії, друзі і родичі пригадали, як Володимир їм скаржився на кількаразові дзвiнки з анонімними погрозами на свою адресу.
«ЧОРНА ФЕЯ»
У моральному плані у Львові Володимирові Iвасюку жилося нелегко. Занадто багато людей йому заздрили. Великим мінусом у біографії композитора було і те, що він не був членом партії. У консерваторії його педагог Анатолій Кос-Анатольський втручався у творчість свого студента. Якщо підняти архіви 72-76 років і 1977, коли він був його вчителем, то музику впізнати важко, тобто зовсім інші пісні, а не ті оригінальні мелодії, що притаманні Iвасюку. Це продовжувалося доти, поки Володимира до себе в клас не взяв Лесь Мазепа.
Але була в композитора, імовірно, ще й особиста драма. За словами директора музею П. Нечаєвої, Тетяна Жукова, з якою Iвасюк зустрічався понад п’ять років, була останньою любов’ю композитора. Таня була солісткою Львівської опери. У концертах співала й пісні, написані Володею. Приблизно в 1977 році Михайло Григорович мав серйозну розмову із сином. Після цього Володимир пообіцяв татові, що одружуватися з Жуковою не буде. Батьки вважають, що Тетяна якимсь чином причетна до його загибелі, а також знала, що з ним сталося в ті жахливі 24 дні невідомості. Досить дивно поводилася, говорила одне, а робила інше. Після того, що сталося, Т. Жукова одразу ж виїхала зі Львова спочатку до Туркменістану, а згодом, начебто її бачили в Бєларусі. Казали навіть про те, що співачка зробила собі пластичну операцію. У всякому разі, з того часу слід її загубився. Між іншим, друзі Володі Жукову чомусь не любили. У спогадах Петра Романюка вона фігурує як «чорна фея».
***
Немає коментарів:
Дописати коментар